Молодий кинопродюсер, який дивом вижив після тяжкої автомобільної аварії, знайомиться з дивакуватою компанією людей, одержимих автотрощами, що викликають у них еротичне збудження. Разом із дружиною він поступово поринає у світ, де понівечені машини, шрами, ризик та близькість смерті стають частиною сексуального життя. Ось короткий синопсис цього химерного, холодного, відверто скандального, а подекуди навіть зухвалого фільму. І водночас майже гіпнотично привабливого.
Головного героя «Автокатастрофи» (як і роману, за яким знято фільм) звуть так само, як автора: Джеймс Баллард. Це його альтер его, літературний двійник, а наскільки цей герой близький своєму творцеві, нехай кожен читач і глядач вирішують, як то кажуть, у міру власної розбещеності. Сам автор, до речі, прийняв фільм беззастережно.
Видео дня
Наприкінці 1960-х Балларду близько сорока. Він удівець, сам виховує трьох дітей і живе в тихому передмісті Лондона. Кілька років тому його дружина померла від пневмонії, що розвивалася блискавично. Мері Баллард було лише 34, і її смерть глибоко вразила письменника. Цей досвід багато в чому визначив появу «Виставки жорстокості» (1970) — експериментальної збірки оповідань, написаної як гарячковий потік образів, де переплітаються секс, технології, масова культура, політичне насильство і смерть. Саме тут один із головних британських фантастів «нової хвилі» остаточно перетворюється на того Джеймса Балларда, якого ми знаємо сьогодні.
Важливо Справжній детектив: як сищик-сталініст назавжди змінив кримінальне чтиво
Наступним кроком стає «Автокатастрофа» (1973) — один із найрадикальніших романів XX століття. Баллард писав його цілком буденно: спочатку відвозив дітей до школи, потім близько пів на десяту сідав за письмовий стіл і працював до обіду. Щоправда, інколи починав робочий день із великої склянки віскі — за його словами, це допомагало бодай на якийсь час відволіктися від домашнього клопоту. Важко уявити людину, менш схожу на головного героя «Автокатастрофи».
І так само сьогодні важко повірити, що цей доволі стриманий за сучасними мірками фільм свого часу спричинив такий скандал, що британський кінокритик Александер Вокер назвав його «чимось поза межами розбещеності».
Так, у «Автокатастрофі» чимало сексу, зокрема й одностатевого, але без того натуралізму, до якого ми давно звикли навіть у престижних серіалах. Самі аварії та їхні наслідки Кроненберг теж показує без зайвих кривавих подробиць — і це при тому, що в «Фарго», з яким «Автокатастрофа» змагалася в конкурсі Канн-1996, одного з героїв запхали до подрібнювача деревини. До слова, Джоела Коена нагородили за режисуру, а для Кроненберга журі заснувало спеціальну нагороду «За мужність, сміливість і зухвалість».
Але якщо герої «Фарго» живуть і помирають у звичній для нас системі моральних координат, коли добро і зло все ще легко розпізнати, то Кроненберг узагалі не засуджує своїх персонажів. Ба більше, він пропонує глядачеві подивитися на все це очима людей, яких у звичайному житті той без вагань назвав би «хворими виродками».
Ще до того, як засісти за роман, Баллард влаштував виставку розбитих автомобілів і спостерігав, як на неї реагують відвідувачі. Понівечені машини викликали в людей агресію, збудження й дивне бажання пошкодити їх ще більше. Для Балларда це стало ще одним доказом того, що насильство, сексуальність і технології переплетені значно тісніше, ніж ми звикли вважати.
Є ще один важливий момент. Коли тридцять років тому фільм з’явився у нас на відеокасетах, машин на вулицях було незрівнянно менше. А сьогодні майже в кожного є близький або знайомий, хто постраждав у ДТП, тому задум Кроненберга відчувається значно гостріше. Ми надто добре знаємо, що аварія — це не лише біль, кров, переломи й ризик смерті. Це ще й лікарняні коридори, нескінченна тяганина з довідками, місяці, викреслені з життя, великі витрати й борги. І ще принизливе повернення до буденності, коли замість власного авто доводиться шкутильгати на милицях до маршрутки.
І весь цей кошмар — біль, безпорадність, лікарні, борги, милиці — Кроненберг пропонує побачити як джерело сексуального збудження. Побачили?
Важливо За один крок до антиутопії: чому "Останній нащадок Землі" сьогодні лякає сильніше, ніж 20 років тому
Та через тридцять років за всією цією психопатологічною еротикою, що вивертає навиворіт глянцеву естетику споживання, дедалі виразніше проступає філософська глибина — і саме тому сьогодні фільм здається навіть актуальнішим, ніж 1996 року.
Уже в романі звучить пророча думка: технології не лише допомагають нам отримувати те, чого ми хочемо, а й породжують нові бажання, яких у нас просто не було б без нових технологій. А коли звичних насолод уже не вистачає, техніка перестає бути просто інструментом і стає продовженням людського тіла.
Сам Баллард називав «Автокатастрофу» романом про «несвідомий шлюб людської уяви й технології» — союз, що змінює не лише наші фантазії та страхи, а й самі межі того, що ми вважаємо нормальним. В одному з інтерв’ю він звів цю думку до формули:
Sex × technology = the future
У передмові до французького видання «Автокатастрофи» Баллард прямо запитує: чи не відкривають сучасні технології перед людиною нових шляхів до власної психопатології? І як зміняться наші бажання, коли технології стануть для нас такими ж природними, як власне тіло?
Кожна нова технологія стає для людини своєрідним випробуванням: вона виявляє в нас і добре, і погане, що раніше просто не мало нагоди проявитися. І книжка, і фільм ставлять одне запитання: що ще ми відкриємо в собі, коли звичні технології дадуть нам досвід, якого раніше не існувало?
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.